Те, що Центр буде знищено, мені стало зрозуміло в 2020 році, коли у нас відбулись перші обшуки. Боротись з Лефіафаном я не мав сил, тому відступив, не подавшись на конкурс. Відтак не може не захоплювати сміливість і відчайдушність Olena Goncharouk, яка останні два роки намагалась зберегти інституцію. Як чесна і порядна людина вона, на жаль, програла. В цій ситуації програв би будь-хто, кому чужий нахабний дворовий етос сушків і кудерчук, які у нас тепер займаються «культурою». З моменту видання наказу фактичним керівником Центру стає голова комісії з реорганізації некто «заступник начальника відділу підтримки створення національних фільмів Держкіно» Стороженко С.А.
Довженко-Центр було створено в 1994 році як національну інституцію заходами та візією інтелектуалів, які посідають чільне місце в історії української культури: Юрія Іллєнка, Sergiy Trymbach та Ганни Чміль. На їхньому фоні ліквідатори Центру – Кудерчук, Сушко, Карандєєв – виглядають як наочне свідчення інтелектуальної деградації, що відбулась в останні роки в гуманітарній сфері. Патентована Еллочка-людоєдочка Кудерчук – світоглядна протилежність засновникам Центру з 1990-х. Водночас вона свого роду й породження цієї епохи – провінціалка з купленими дипломами про вищу освіту, чиє невігластво можна порівняти хіба з її ж пихою.
Знищення Центру, заснованого Юрієм Іллєнком – це також акт помсти Philip Illienko, який попри складні стосунки зі мною, розумів цінність інституції та підтримував її, та всім, хто долучився до її розбудови й публічно виступав проти, коли Кудерчук «водрузили» в Держкіно.
Во істину, не відають, що творять. Не уявляють і не усвідомлюють, що втратить Україна як держава з ліквідацією національного кіноархіву. Як збираються пояснювати міжнародним донорам, чому їхні гроші йдуть на зарплати Кудерчук та цілого неробочого Держкіно, яке замість розробки антикризових заходів з порятунку національного кіно, займається ліквідацією кіноспадщини?
Навіть міністр Олександр Ткаченко, людина більш ніж сумнівних моральних якостей, вирішив в цій історії не бруднитись. Як фігура політична, він не зміг би відмовчатись (хоча в цьому він не має рівних), а як киянин та телевізійник остаточно втратив би лице «серед своїх». Тому чорну справу доробила Кудерчук – фанерна маріонетка з потужною (як в 1990-і) «кришею» в вигляді Сушка та Єрмака.
Цілих два роки тривав процес «передачі» Центру з-під управління МКІП до Держкіно. Акт прийому-передачі підписано 30 червня, а наказ про ліквідацію – вже 5 серпня. Дуже вже кортіло якнайшвидше знищити інституцію. Наказ підписала навіть не Кудерчук, а така собі Юлія Шевчук – її заступниця, креатура люстрованого першого заступника голови Держкіно часів Януковича та конфідента тодішнього міністра Кулиняка, Сергія Сьомкіна.
Пов’язана з Сьомкіним Олена Соколова й «очолювала» з моменту заснування в 2011 році «спляче» ДУ «Науковий центр кінематографії України», якому за наказом Держкіно буде передано активи Центру. Таких ДУ в розпорядженні пана Сьомкіна, раніше – заступника голови Державної служби туризму і курортів було кілька, серед них – ДУ «Науковий центр розвитку туризму», також (о диво!) очолюваний тією самою Оленою Соколовою. Ці сплячі ДУ були звичайними прокладками, через які кошти державного бюджету виводились під виглядом проведення «заходів».
Таким чином кадри Януковича та Єрмака дуже органічно поєдналися в Держкіно. Коротше, ще той паноптикум. Але головне – все людці дрібні, безпринципні, неосвічені. Які й під час війни вміють ловити рибку в мутній воді.
Все це відбувається під час запаморочливого інтересу всього світу до українського кіно, яке Довженко-Центр заледве встигає задовольняти. Ясна річ, ліквідований центр робити цього не зможе. Інакше як шкідництвом це не назвеш.
Важко сказати чим закінчиться ця ганебна історія, але однозначно – програшем України як держави: вона сильно зіпсує міжнародний імідж України в гуманітарному середовищі.
Свого часу об Центр зламав зуби не один міністр. Накази про його ліквідацію видавали в 2005, 2007 та 2010 роках і щоразу вони ставали чорною міткою для тих, хто їх підписував.
Ліквідація архівів, джерел історичної пам’яті, особливо під час війни, - ніщо інше як диверсія в тилу власної культури. Покидьків, які цим займаються, користуючись воєнною веремією, слід таврувати як ворогів і поводитись з ними відповідно.
Немає коментарів:
Дописати коментар